Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Альфред Бестер. Феномен щезання / Пер. з англ. М. Бистрицького // Ізборник [Електронний ресурс]. — К., 2014.]

‹‹     Головна





Альфред БЕСТЕР

ФЕНОМЕН ЩЕЗАННЯ



Ця війна не була найостаннішою, і велася не в ім’я припинення всіх війн узагалі. Її називали Війною за Американську Мрію. Генерал Карпентер сам вигадав цю назву й із задоволенням її повторював.

Бувають бойові генерали, без котрих не можна уявити армію, паркетні генерали, без котрих не обійтися в міністерстві оборони, а бувають генерали по зв’язках з громадськістю, без котрих неможливо вести жодну війну. Генерал Карпентер був майстром по зв’язках з громадськістю. Прямий і впертий, він мав ідеали такі ж високі, й такі ж загальнодоступні, як гасло на монеті. Для американців він був утіленням армії й уряду, щитом, мечем і міцною рукою нації. Його ідеалом була Американська Мрія.

— Ми воюємо не за гроші, не за владу, не за світове панування, — проголошував генерал Карпентер на обіді в Асоціації власників мас-медіа.

— Ми воюємо виключно за Американську Мрію! — заявляв він перед Конґресом 137-го скликання.

— Наша мета — не аґресія, не поневолення народів, — казав він на урочистому зібранні випускників Вест-Пойнту.

— Ми воюємо за саму цивілізацію, — повідомляв він у Клубі першопрохідців Сан-Франциско.

— Ми боремося за ідеали цивілізації, за культуру, за поезію, за найважливіші цінності, що їх варто оберігати, — розповдав він на фестивалі працівників Чиказької товарно-сировинної біржі.

— Це війна за виживання, — казав він. — Ми воюємо не за себе, а за наші мрії. Воюємо за ті найкращі речі в житті, що не повинні зникнути з лиця землі.

Америка воювала. Генерал Карпентер вимагав дати сто мільйонів рекрутів. І сто мільйонів чоловіків і жінок були призвані до війська. Генерал Карпентер вимагав дати десять тисяч водородних бомб. І десять тисяч водородних бомб були доставлені й запущені. Ворог теж запустив десять тисяч водородних бомб і зруйнував більшість американських міст.

— Ми маємо заритися в землю, щоби встояти перед цими варварськими ордами, — заявив генерал Карпентер. — Дайте мені тисячу саперів.

З’явилася тисяча саперів, і під усіяною уламками поверхнею були вириті сотні міст.

— Дайте мені п’ятсот спеціалістів з водовідведення, триста фахівців з логістики, двісті експертів з очищення повітря, сотню досвідчених господарників, тисячу зв’язківців, сім сотень управлінців...

Список заявок генерала Карпентера на технічних спеціалістів був нескінченний. Америка не знала, як його задовольнити.

— Ми повинні стати нацією спеціалістів! — повідомив генерал Карпентер Національній асоціації американських університетів. — Кожний чоловік, кожна жінка мають стати спеціальним інструментом для виконання спеціальної роботи, загартованим і відточеним потрібним вишколом і тренуваннями, щоб здобути перемогу в боротьбі за Американську Мрію.

— Наша Мрія, — сказав генерал Карпентер на прийомі Спілки акціонерів Уолл-стріту, — це мрія витончених афінських греків, шляхетних римських... е-е... римлян. Це мрія про найкращі речі в житті. Про музику, мистецтво, поезію і культуру. Гроші є тільки зброєю, щоб її використовувати в боротьбі за нашу мрію. Амбіції — тільки інструментом щоб надати їй форми.

Уолл-стріт аплодував. Генерал Карпентер вимагав дати сто п’ятдесят мільярдів доларів, півтори тисячі фанатиків, готових працювати за ідею, три тисячі знавців мінералогії, петрології, конвейєрного виробництва, хімічної зброї й організаторів повітряних перевезень. Усі вони були надані; країна працювала як годинник. Генералу Карпентеру варто було тільки натиснути на кнопку, як у його розпорядженні з’являвся спеціаліст з будь-якої сфери діяльності.

У березні 2112 року, коли війна була в самому розпалі, вирішувалася доля Американської Мрії. Але відбувалося це не на одному з семи фронтів, де мільйони людей зчепилися в запеклих боях, не в штабах чи столицях воюючих націй, не в якомусь із виробничих центрів, що безперестанно вивергали зброю й амуніцію, але в непримітній Палаті T військового госпіталю Сполучених Штатів, похованого на глибині трьохсот футів під тим місцем, що колись носило назву Сент-Олбанс у штаті Нью-Йорк.

Палата T була свого роду загадкою лікувальної установи. Як і в будь-якому військовому госпіталі, в Сент-Олбансі різні палати призначалися для різного типу поранень. В одній були зібрані всі ті, кому ампутували праву руку, в другій — кому ампутували ліву. Радіаційні опіки, травми черепа, черевні поранення, повторне отруєння гамма-променями тощо — для всього в госпіталі було відведене своє місце. Військовий медичний корпус розробив список з дев’ятнадцяти класифікацій бойових поранень, що включав у себе всі можливі різновиди пошкоджень мозку й тканин. Вони були позначені літерами від A до S. Але для чого призначалася Палата T?

Ніхто цього не знав. Двері в палату держали зачиненими на ключ. Туди не пускали відвідувачів, звідти не випускали пацієнтів. Можна було бачити тільки, як входять і виходять лікарі. Їхні розгублені обличчя спонукали робити найфантастичніші припущення, але нічого певного дізнатися не вдавалося нікому. Медсестер засипали питаннями, але вони мовчали.

З Палати T доходили самі крихти інформації, незадовільні й непевні. Прибиральниця запевняла, що, коли вона приходила чистити палату, там нікого не було. Жодного пацієнта. Дві дюжини ліжок і більше нічого. Чи спав хтось на ліжках? Так, вони були зім’яті, принаймні, деякі з них. Чи були ще ознаки, що в палаті хтось перебуває? О, так! На тумбочках лежали особисті речі, але немов запилені. Наче до них не торкалися довгий час.

Загальна думка вирішила, що це була палата привидів. Виключно для примар.

Проте нічний санітар повідомив, що, проходячи повз зачинену палату, він чув спів. Що за спів? Здається, якоюсь іноземною мовою. Якою мовою? Санітар не міг сказати. Деякі слова звучали на кшталт... ну, якось так: «Ходи на нас ігор тур».

Загальна думка гарячково запрацювала і вирішила, що ця палата призначена для іноземців. Виключно для шпигунів.

Сент-Олбанс підключив до справи працівників кухні й дослідив доставку їжі. Три рази на день у Палату T приносили двадцять чотири підноси. І двадцять чотири підноси виносили звідти. Деякі з них були порожні, більшість залишалися як були.

Загальна думка напружилася і вирішила, що Палата T це фальшивка. Що це неформальний клуб для ділків і шахраїв з числа обслуги госпіталю, котрі влаштовують там розваги. Тоді почуте «ігор тур» усе пояснює.

У поширенні пліток пацієнти госпіталів можуть дати фору хоч якому гуртку рукоділля з маленького містечка, до того ж, хворі люди легко збуджуються через сущі дрібниці. Всього три місяці знадобилося, щоб порожня балаканина переросла в саме шаленство. Якщо в січні 2112 року Сент-Олбанс був цілком звичайним, добре керованим госпіталем, то вже в березні він кипів настільки, що психологічний неспокій пацієнтів став відбиватися на офіційних звітах. Відсоток одужань знизився. З’явилися випадки симулювання. Почастішали порушення дисципліни. Спалахували бійки.

Замінили персонал, але це не допомогло. Існування Палати T підбурювало пацієнтів бунтувати. Знову замінили персонал, і знову, але неспокій не вгамовувався.

Нерешті, через офіційні канали, рапорт про ситуацію в госпіталі ліг на стіл до генерала Карпентера.

— У нашій битві за Американську Мрію, — сказав він, — ми не маємо права забувати тих, хто вже жертвував собою. Викличте до мене спеціаліста з управління госпіталями!

Спеціаліст прибув. Він не зміг вилікувати Сент-Олбанс. Генерал Карпентер прочитав звіт і розжалував спеціаліста.

— Співчуття, — мовив генерал Карпентер, — це перша складова цивілізації. — Викличте до мене головного медика.

Головний медик прибув. Він не зміг звільнити Сент-Олбанс од збудження, а тому генерал Карпентер звільнив його самого. Але цього разу в звітах була згадана Палата T.

— Викличте до мене, — наказав генерал Карпентер, — головного спеціаліста по Палаті T.

Сент-Олбанс прислав доктора — це був капітан Едсель Діммок, товстуватий і вже лисий молодий чоловік, котрий тільки три роки тому закінчив медичну школу, проте з чудовою характеристикою як спеціаліст у психотерапії. Генерал Карпентер любив спеціалістів. Діммок йому сподобався. Діммок же захоплювався генералом як виразником культури, до якої він сам, через свій вузькопрофільний вишкіл, поки не мав нагоди долучитися, але якою сподівався насолодитися після перемоги у війні.

— Слухайте сюди, Діммок, — почав генерал Карпентер. — Нині кожний з нас є інструментом — загартованим і відточеним виконувати спеціальну роботу. Ви знаєте наше гасло: «Своя робота для кожного і кожний для своєї роботи». Хтось не годиться для роботи в Палаті T, і його треба викинути геть. Тож, доповідайте, що, чорт забирай, таке — «Палата T»?

Діммок затинався й мимрив. Нарешті він пояснив, що це спеціальна палата, виділена для особливого типу шокових пацієнтів.

— Значить, у палаті є пацієнти?

— Так, сер! Десять жінок і чотирнадцять чоловіків.

Карпентер помахав кипою рапортів.

— Тут зазначено, що пацієнти Сент-Олбанса стверджують про відсутність хворих у Палаті T.

Діммок обурився.

— Це неправда! — запевнив він генерала.

— Гаразд, Діммок. Отже, у вас там двадцять чотири доходяги. Їхня справа — стати на ноги. Ваша справа — їх лікувати. Тож якого біса в госпіталі здійнялася така буча наколо палати?

— Р-розумієте, сер. Можливо, це тому, що ми тримаємо їх за зачиненими дверима.

— Ви тримаєте Палату T зачиненою?

— Т-так, сер.

— Чого це?

— Щоб утримати пацієнтів усередині, генерале.

— Утримати їх усередині? Що ви мелете? Вони що, намагаються втекти звідти? Навіжені, чи що?

— Ні, сер. Не навіжені.

— Діммок, мені не подобається ваше ставлення до справи. Ви, чорт забирай, крутите й ухиляєтесь од відповідей. І от що мені ще не подобається. Оця класифікація T. Я одержав довідку від експерта з класифікації з медичного управління, що не існує ніякої класифікації T. Що, чорт забирай, ви там собі дозволяєте, в Сент-Олбансі?

— Р-розумієте, сер... Ми самі вигадали класифікацію T. Вона... вони... Ми стикнулися з цілком особливими пацієнтами, сер. Ми не знаємо, як їх лікувати, або що з ними робити. М-ми намагалися все замовчувати, поки не розробимо способи лікування, але це щось абсолютно нове, генерале. Абсолютно нове! — Тут експерт взяв у Діммоку гору над підлеглим. — Це справжня сенсація! Вона увійде в історію медицини, богом присягаюся! Це найвизначніша клята штука.

— Що за штука, Діммок? Конкретніше.

— Розумієте, сер, ці шокові пацієнти. Безтямні, майже кататонічні. Дихання ледь прослуховується. Уповільнений пульс. Не реаґують на зовнішні подразники.

— Я бачив тисячі подібних випадків шоку, — буркнув Карпентер. — Що тут незвичного?

— Так, сер. Поки що звучить як стандартна Q чи R класифікація. Але тут починається щось незвичне. Вони не їдять і не сплять.

— Ніколи?

— Деякі з них — ніколи.

— То чому ж вони не помирають?

— Ми не знаємо. Метаболічний цикл порушений, але тільки з анаболічного боку. Катаболізм триває. Іншими словами, сер, вони виділяють продукти життєдіяльності, але нічого не вживають усередину. Вони виділяють токсини й відновлюють зношені тканини, але без їжі й сну. Один бог знає як вони це роблять. Це фантастично!

— Значить, через це ви їх тримаєте під замком? Хочете сказати... Ви підозрюєте, що вони крадуть їжу і сплять десь іще?

— Н-ні, сер. — Діммок зам’явся. — Я не знаю, як розказати вам про це, генерале. Я... ми зачиняємо їх тому, що з ними відбувається щось незрозуміле. Вони... ну, вони щезають.

— Вони що?

— Щезають, сер. Зникають. Просто на ваших очах.

— Що за чортівню ви мелете!

— Запевняю вас, сер. Вони сидять на койках чи стоять навколо. Ось вони перед вами, ви їх бачите, а наступної миті вже ні. Інколи їх у Палаті T знаходиться всі двадцять чотири людини, а інколи — жодної. Вони щезають і з’являються без якогось ладу чи причини, генерале. За всю історію війн і військових поранень ніколи не траплялося подібних випадків. Ми не знаємо, як бути.

— Приведіть до мене трьох таких пацієнтів, — наказав генерал Карпентер.



Натан Райлі з’їв грінки по-французьки, яйця Бенедикт, випив два кухля пива, викурив сиґару «Джон Дрю», делікатно ригнув і підвівся з-за столика. Він дружелюбно кивнув Джентельмену Джіму Корбетту, і той, перервавши розмову з Джімом Бреді Брильянтом, перехопив його на шляху до каси.

— На кого ти ставитимеш цього року, Нат? — запитав Джентельмен Джім.

— На «Доджерс», — відповів Натан Райлі.

— У них подача нікчемна.

— Зате вони мають Снайдера, Фурілло й Кампанеллу. Вони візьмуть кубок цього року, Джіме. Закладаюся, вони завоюють перше місце раніше, ніж будь-яка команда до них. Тринадцятого вересня, запиши. Побачиш, що я був правий.

— Ти завжди правий, Нат, — зауважив Корбетт.

Райлі посміхнувся, розплатився, вийшов на вулицю і зупинив екіпаж, що прямував до Медісон-сквер-ґардена. На розі 50-ї вулиці й 8-ї авеню він вийшов і піднявся до букмекерської контори, що знаходилася над радіомайстернею. Букмекер глянув на нього, витягнув конверт і відрахував п’ятнадцять тисяч доларів.

— Роккі Марчіано технічним нокаутом переміг Роланда Ла Старца в одинадцятому раунді, — повідомив він. — Чорт забирай, як тобі вдається вгадувати так точно, Нат?

— З цього й живу, — посміхнувся Райлі. — Ти приймаєш ставки на результати виборів?

— Ейзенхауер дванадацять до п’яти. Стівенсон...

— Забудь про Едлая. Я ставлю на Айка. Запиши за мною, — і Райлі поклав двадцять тисяч доларів на стійку.

Він залишив контору й попрямував до своїх апартаментів в отелі «Уолдорф», де його з нетерпінням дожидався високий, худорлявий молодий чоловік.

— О, мало не забув, — сказав Натан Райлі. — Ви — Форд, чи не так? Гарольд Форд?

— Генрі Форд, містере Райлі.

— І ви просите мене профінансувати виробництво тієї машини у вашій велосипедній майстерні? Як ви її назвали?

— Я називаю її «іпсомобіль», містере Райлі.

— Гм, не можу сказати, що назва мені подобається. Чого б не назвати її «автомобіль»?

— Чудова пропозиція, містере Райлі. Я так і зроблю.

— Ви мені подобаєтеся, Генрі. Ви молодий, енерґійний, гнучкий. Я вірю у ваше майбутнє й у ваш автомобіль. Я інвестую дві сотні доларів у вашу компанію.

Райлі виписав чек і провів Генрі Форда до виходу. Він глянув на годинник і раптом відчув потяг повернутися назад і глянути, що там зараз робиться. Він зайшов до спальні, роздягнувся, накинув сіру сорочку і вліз у сірі штани. На кишені сорочки виднілися великі сині літери: «Військ. Госп. США».

Райлі зачинив двері спальні і щез.

З’явився він у Палаті T військового госпіталю Сполучених Штатів у Сент-Олбансі, поруч зі своєю койкою, однією з двадцяти чотирьох койок, що стояли вздовж стін довгої, освітленої металевим світлом казарми. Не встиг він перевести подих, як його схопили три пари рук. Боротися було марно — півтора кубика тіоморфату натрію, введені пневматичним шприцем, звалили з ніг.

— Один є! — сказав хтось.

— Не розслаблятися! — відгукнувся другий. — Генерал Карпентер сказав, що йому потрібні троє.



Після того, як Марк Юлій Брут залишив її ложе, Ліла Мечен плеснула в долоні. Рабині увійшли в опочивальню й приготували воду. Ліла прийняла ванну, облачилася, надушилася пахощами, поснідала інжиром, привезеним зі Смірни, рожевими апельсинами й пригубила вина «Лакріма Крісті» з графина. Потім вона закурила сигарету й наказала подавати ноші.

Як завжи, біля воріт будинку було повно її обожнювачів з Двадцятого леґіону. Два центуріони відсторонили носильників і самі понесли її ноші на своїх широких плечах. Ліла Мечен люб’язно посміхалася. Якийсь юнак у сапфірово-блакитному плащі протиснувся крізь натовп і кинувся до неї. У руці блиснув ніж. Ліла подумки приготувалася гідно зустріти смерть.

— Володарко! — вигукував юнак. — Пані Ліла!

Він різонув свою ліву руку ножем і багряна кров упала на її вбрання.

— Моя кров — це найменше, що я можу дати тобі, — кричав він.

Ліла ніжно доторкнулася до його лоба.

— Нерозумний хлопчику, — проворкувала вона, — навіщо ти це зробив?

— З любові до тебе, моя володарко!

— Сьогодні ввечері о дев’ятій тебе пропустять до мене, — прошепотіла Ліла. Він дивився на неї так зворушливо, що вона розсміялася. — Я обіцяю тобі. Як тебе звуть, милий хлопчику?

— Бен Гур.

— Сьогодні о дев’ятій, Бене Гур.

Ноші двинулися далі. Біля Форуму проходили, про щось гаряче сперечаючись, Юлій Цезар з Марком Антонієм. Коли Цезар побачив її, він різким жестом наказав центуріонам зупинитися. Він відкинув занавіски й захоплено подивився на Лілу, котра відповіла йому байдужим поглядом. Обличчя Цезаря смикнулося.

— За що? — надірвано запитав він. — Я просив, благав, підкупав, плакав, але так і не одержав твого прощення. Чому, Ліло? Чому?

— Ти пам’ятаєш Боадіцею? — проворкувала Ліла.

Боадіцея? Королева бритів? Боже милостивий, Ліло, як вона стосується нашого кохання? Я не кохав Боадіцею, я тільки переміг її у битві.

— І вбив її, Цезарю!

— Вона сама себе отруїла, Ліло.

— Це була моя мати, Цезарю! — Раптом Ліла наставила вказівний палець на Цезаря. — Убивця! Тебе буде покарано. Стережися Березневих ід, Цезарю!

Цезар з жахом одсахнувся. Натовп поклонників, що оточували Лілу, вибухнув схвальними вигуками. Під дощем з рожевих пелюстків і фіалок вона продовжила свій шлях через Форум до Храму дів-весталок, де вона залишила своїх обожнювачів і увійшла до святилища.

Перед олтарем вона стала на коліна, проспівала молитву, кинула трохи фіміаму в полум’я і роздягнулася. Вона оглянула своє прекрасне тіло, що відбивалося в срібному дзеркалі, і раптом відчула миттєвий прилив туги за рідним домом. Вона натягнула сіру блузу й пару сірих штанів. На кишені блузи виднілися великі сині літери: «Військ. Госп. США».

Ліла ще раз посміхнулася перед олтарем і щезла.

З’явилася вона в Палаті T військового госпіталю Сполучених Штатів, де її негайно звалили півтора кубика тіоморфату натрію, введені підшкірно пневматичним шприцем.

— Ось і друга, — сказав хтось.

— Потрібен ще один.



Джордж Ханмер зробив драматичну паузу й обвів поглядом ряди опозиції, спікера на мішку з вовною, перед кріслом якого лежав срібний жезл на малиновій подушечці. Ціла палата парламенту, заворожена палкою промовою Хаммера, затамувавши подих, ждала його подальших слів.

— Мені немає чого додати, — промовив Ханмер на останок. Його голос звучав емоційно. Обличчя було блідим і суворим. — Я боротимуся за цей білль де завгодно. Я відстоюватиму його в містах і селах, на рівнинах і в горах. Я боротимуся за цей білль до самої смерті, а якщо на те буде божа воля, боротимуся й на тому світі. Виклик це чи благання, хай визначає сумління високодостойних джентельменів, але в одному я непорушно впевнений: Англія має володіти Суецьким каналом!

Ханмер сів на місце. Палата парламенту вибухнула овацією. Під схвальні вигуки й аплодисменти він прослідував у кулуари, де Ґладстон, Каннінґ та Піль зупинили його, щоби потиснути руку. Лорд Пальмерстон холодно глянув на Ханмера, але Пама відсунув у бік кульгаючий Дізраелі, сповнений ентузіазму й захоплення.

— Ми снідаємо в Таттерсолі, — сказав Дізраелі, — автомобіль чекає внизу.

Леді Біконсфілд сиділа в роллс-ройсі біля парламенту. Вона причіпила на лацкан Діззі первоцвіт і ніжно поплескала Ханмера по щоці.

— Ти дуже виріс, Джорджику, з того хлопчика, котрий у школі задирався до Діззі, — сказала вона.

Ханмер розсміявся. Діззі заспівав «Gaudeamus igitur», і Ханмер підспівував цей стародавній студентський гімн, поки вони їхали в Таттерсол. Там Діззі замовив пиво «Ґіннес» і смажену поребрину, а Ханмер піднявся в клуб переодягтися.

Без якоїсь причини, йому раптом закортіло повернутися назад, кинути останній погляд. Можливо, йому було шкода повністю розривати зі своїм минулим. Ханмер зняв сюртук, нанковий жилет, крапчасті штани, блискучі ботфорти й нижню білизну. Одягнув сіру сорочку, сірі штани і щез.

Він з’явився в Палаті T госпіталю Сент-Олбанс, де його присипили півтора кубика тіоморфату натрію.

— Це третій, — сказав хтось.

— Веземо їх до Карпентера.



Отож вони сиділи в канцелярії генерала Карпентера: рядовий першого класу Натан Райлі, старший сержант Ліла Мечен і капрал Джордж Ханмер. Усі в сірих госпітальних робах, усі накачані тіоморфатом натрію.

Приміщення було очищене й залите сліпучим світлом. Там були присутні спеціалісти з розвідки, контррозвідки, служби безпеки та центрального розвідувального управління. Коли капітан Едсель Діммок побачив безжальні кам’яні обличчя присутніх, котрі ждали пацієнтів і його самого, він злякався. Генерал Карпентер недобре посміхнувся.

— Вам же не спало на ум, Діммок, що ми можемо купитися на вашу казочку про щезання?

— С-сер?

— Я і сам спеціаліст, Діммок. Розжую для вас. Справи на фронтах кепські. Дуже кепські. До ворога десь витікає інформація. Можливо, ця Сент-Олбанська історія вказує на вас.

— Але вони насправді щезають, сер. Я...

— От мої спеціалісти і бажають поговорити з вами й вашими пацієнтами про цей феномен щезання, Діммок. Вони почнуть з вас.

Спеціалісти обробили Діммока препаратами, що діють на підсвідомість і волю людини. Вони використали всі відомі в літературі сироватки правди і всі відомі форми фізичного і психічного тиску. Діммок верещав, його тричі доводили до такого стану, коли можна зізнатися в чому завгодно, але не було в чому.

— Залиште його поки, — сказав Карпентер. — Візьміться тепер за пацієнтів.

Спеціалістам не дуже хотілося застосовувати тортури до хворих чоловіків і жінки.

— Заради бога, не розкисайте! — розлютився Карпентер. — Ми ведемо війну за цивілізацію. Ми маємо захистити наші ідеали за будь-яку ціну. До справи!

Спеціалісти з розвідки, контррозвідки, служби безпеки та центрального розвідувального управління взялися до справи. Аж раптом, як згасає свічка, рядовий першого класу Натан Райлі, старший сержант Ліла Мечен і капрал Джордж Ханмер згасли і щезли. Тільки-но вони сиділи на стільцях в оточенні насильства, а наступної миті їх там уже не було.

Спеціалісти ахнули.

Генерал Карпентер учинив шляхетно. Він підійшов до Діммока і промовив:

— Капітане Діммок, я приношу вам свої вибачення. Полковнику Діммок, вас підвищено за важливе відкриття... Тільки що це все, чорт забирай, означає? Спершу ми повинні перевірити самих себе.

Карпентер схопив інтерком:

— Дайте мені спеціаліста по шокових станах і психіатра.

Два спеціаліста увійшли і були ознайомлені зі суттю справи. Перевіривши свідків, вони зробили висновок.

— Ви всі перебуваєте в легкому стані шоку, — заявив спеціаліст по шокових станах. — Нервове збудження, викликане війною.

— Ви вважаєте, ми насправді не бачили, як вони щезли?

Спеціаліст по шокових станах похитав головою і поглянув на психіатра, котрий також похитав головою.

— Масова галюцінація, — заявив психіатр.

У цей момент рядовий першого класу Райлі, старший сержант Мечен і капрал Ханмер з’явилися знову. Мить тому вони були масовою галюцінацією, тепер же вони знову сиділи у своїх кріслах в оточені збентеження.

— Приспіть їх знову, Діммок, — закричав Карпентер. — Вкачайте їм галон. — Він схопив інтерком. — Викличте всіх спеціалістів сюди, яких тільки маємо. Екстрене засідання в моїй канцелярії просто зараз.

На протязі трьох годин тридцять сім спеціалістів — усі загартовані й відточені інструменти — досліджували й обговорювали непритомних шокових пацієнтів. Певні факти свідчили про таке. Це новий фантастичний синдром, викликаний новими фантастичними жахами війни. З розвитком військової техніки відповідь постраждалих од неї також мала піти новими шляхами. На кожну дію існує рівна протидія. Погоджено.

Цей новий синдром повинен включати деякі аспекти телепортації... влада розуму над простором. Очевидно, бойовий шок, руйнуючи певні мозкові центри, розвиває інші приховані потужності, досі невідомі. Погоджено.

Очевидно, пацієнти здатні повертатися тільки в той пункт, в якому щезли, інакше вони не поверталися б у Палату T чи в канцелярію генерала Карпентера. Погоджено.

Очевидно, пацієнти приймають їжу і сплять там, де вони бувають, оскільки не потребують цього в Палаті T. Погоджено.

— Одне маленьке уточнення, — втрутився полковник Діммок. — Вони повертаються в Палату T все рідше. На початку вони робили це майже кожного дня. Тепер же більшість з них відсутні тижнями і навряд чи колись повернуться.

— Це не важливо, — сказав Карпентер. — Питання: куди вони щезають?

— Можливо, вони телепортуються на ворожу територію? — запитав хтось. — Я маю на увазі витік секретної інформації.

— Наказую розвідці з’ясувати, — відрізав Карпентер, — чи має ворог подібні проблеми зі, скажімо, полоненими, котрі щезають і з’являються в їхніх таборах? Серед них можуть бути наші з Палати T.

— Можливо, вони просто повертаються додому, — припустив полковник Діммок.

— Наказую службі безпеки перевірити, — розпорядився Карпентер. — Повністю виясніть обставини особистого життя і зв’язки всіх двадцяти чотирьох пацієнтів. Тепер... стосовно наших дій у Палаті T. Полковник Діммок має план.

— Ми поставимо в Палаті T додатково шість койок, — пояснив Едсель Діммок. — Помістимо туди шість спеціалістів, щоб спостерігали на місці. Інформацію треба одержати від самих пацієнтів. Вони знаходяться в стані кататонії, коли при тямі, але неспроможні відповідати на питання, коли накачані ліками.

— Джентельмени, — підсумував Карпентер, — це потенційно найсерйозніша зброя в історії війн. Я не маю казати вам, що може значити для нас можливість телепортувати цілу армію за ворожі фортифікації. Ми зможемо виграти війну за Американську Мрію в один день, якщо оволодіємо таємницею, що схована в цих розладнаних розумах. Ми маємо виграти!

Спеціалісти діяли швидко й енерґійно. Безпека перевіряла, розвідка дізнавалася. Шість загартованих і відточених інструментів були поміщені в Палату T в госпіталі Сент-Олбанса й повільно знайомилися зі щезаючими пацієнтами, котрі все рідше й рідше з’являлися там. Напруга зростала.

Безпека доповіла, що жодного випадку таємничої появи не зафіксовано в Америці за останній рік. Розвідка повідомила, що ворог не стикався з подібними проблемами ні у своїх госпіталях, ні в таборах полонених.

Карпентер дратувався.

— Це абсолютно нове явище. Ми не маємо спеціалістів, щоб розібратися з ним. Нам треба розробити нові інструменти. — Він схопив інтерком. — З’єднайте мене з будь-яким вишем.

Його з’єднали з Йєльським університетом.

— Мені потрібні спеціалісти з керування матерією за допомогою розуму. Підготуйте їх, — наказав Карпентер. В університетську програму негайно ввели три нові курси — тавматургії, екстрасенсорного сприйняття й телекінезу.

Перший прорив стався, коли один зі спеціалістів у Палаті T запросив консультації в іншого спеціаліста. Йому був потрібен гранувальник.

— На біса він знадобився? — забажав знати Карпентер.

— Наш спеціаліст почув згадку про якийсь дорогоцінний камінь, — пояснив полковник Діммок. — Сам він не може покластися на свій досвід, тому що є вузьким фахівцем.

— Інакше і бути не повинно, — схвально зауважив Карпентер. — Своя робота для кожної людини і кожна людина для своєї роботи! — Він клацнув по інтеркому. — Знайти гранувальника.

Перед спеціалістом-гранувальником, котрого викликали з Військового арсеналу, була поставлена задача визначити тип брильянта під назвою «Джім Бреді». Той не зміг цього зробити.

— Підійдемо з іншого боку, — сказав Карпентер. Він схопив інтерком. — Знайти семантика.

Семантик відлучився зі свого робочого місця у Відділі військової пропаґанди, але не зміг нічого сказати про словосполучення «Джім Бреді». Це тільки два імені для нього, не більше. Він порекомендував звернутися до спеціаліста з генеалогії.

Спеціаліст з генеалогії залишив на день свій пост у Комітеті з виявлення предків неамериканського походження, але нічого не зміг сказати про ім’я Бреді, окрім того, що це прізвище поширене в Америці вже п’ятсот років. Він запропонував звернутися до археолога.

Археолога відпустили з підрозділу картографування при Штабі вторгнення, і той негайно ідентифікував ім’я Джім Бреді Брильянт. Ним виявився історичний персонаж, відомий у місті Малий Старий Нью-Йорк, приблизно між губернатором Пітером Стейвесантом і губернатором Фіорелло Ла Ґардіа.

— Мій бог! — здивувався Карпентер. — Це ж було кілька століть тому. Де, чорт забирай, Натан Райлі його почув? Приєднуйтеся до спеціалістів у Палаті T і виясніть це до кінця.

Археолог вияснив до кінця, перевірив зібраний матеріал і склав рапорт. Карпентер прочитав його і був приголомшений. Він зібрав екстрене засідання команди спеціалістів.

— Джентельмени, — проголосив він. — У Палаті T відбувається щось значно більше, ніж телепортація. Ці шокові пацієнти роблять щось значно неймовірніше... значно більш важливе. Джентельмени, вони подорожують крізь час!

Спеціалісти недовірливо зашелестіли.

— Так, джентельмени. Це подорожі в часі! Відкриття сталося не в той спосіб, в який ми сподівалися... не в результаті сертифікованих досліджень кваліфікованих спеціалістів. Воно звалилося на нас як зараза... як інфекція... хвороба війни... результат бойового ушкодження звичайних людей. Перш ніж я продовжу, прошу ознайомитися з цими рапортами.

Спеціалісти прочитували однотипні матеріали. Рядовий першого класу Натан Райлі... щезає в Нью-Йорк початку двадцятого сторіччя. Старший сержант Ліла Мечен... відвідує Рим першого сторіччя. Капрал Джордж Ханмер... мандрує в Англію дев’ятнадцятого сторіччя. Решта з двадцяти чотирьох пацієнтів рятуються від безладу й безумств сучасної війни двадцять першого сторіччя у Венеції дожів, на Ямайці часів піратів, у Китаї династії Хань, у Норвеґії Еріка Рудого, потрапляють у будь-яке місце й будь-яку епоху.

— Я не маю потреби відзначати колосальну значущість цього відкриття, — відзначив генерал Карпентер. — Подумайте, як змінився би хід війни, якби ми могли відправити армію в часі на тиждень, місяць чи рік назад. Ми могли б виграти війну ще до її початку. Ми могли б захистити нашу Мрію... поезію, красу, високу культуру Америки... від варварства, навіть не піддаючи їх небезпеці.

Спеціалісти пробували осягнути проблему перемоги, здобутої ще до початку битви.

— Ситуація ускладнена тим, що ці чоловіки й жінки в Палаті T несповна розуму. Знають вони, чи ні, як вони це роблять, але в будь-якому разі вони не здатні до комунікації зі спеціалістами, котрі могли б перетворити диво на метод. Ми маємо знайти ключ до вирішення проблеми. Пацієнти не можуть нам у цьому допомогти.

Загартовані й відточені спеціалісти розгублено озиралися.

— Нам потрібні спеціалісти, — сказав генерал Карпентер.

Спеціалісти полегшено зітхнули. Це знову була знайома тема.

— Ми потребуємо спеціаліста з церебральної механіки, кібернетика, психіатра, анатома, археолога й першокласного історика. Всі вони будуть направлені в Палату T і не вийдуть звідти, поки їхня робота не буде зроблена. Поки вони не винесуть нам технологію подорожей у часі.

Перші п’ять спеціалістів були без проблем витягнуті з різних військових департаментів. Уся Америка була одним набором загартованих і відточених спеціалістів. Але виявилося проблемою знайти першокласного історика, поки на допомогу не прийшла Федеральна пенітенціарна система, що також працювала на потреби війська. На волю був випущений доктор Бредлі Скрім, засуджений на двадцять років каторжних робіт. Доктор Cкрім був уїдливий і колючий. Колись він завідував кафедрою історії філософії в Західному університеті, поки не висловив свої думки про війну за Американську Мрію. Це коштувало йому двадцяти років покарання.

Скрім був настроєний так само зухвало, але його вдалося долучити до гри, зацікавивши проблемою Палати T.

— Але пам’ятайте, що я не спеціаліст, — кинув він. — У цій неосвіченій країні суцільних спеціалістів я лише останній цвіркун, що співає в мурашнику.

Карпентер схопив інтерком.

— Дайте ентомолога! — наказав він.

— Немає потреби, — сказав Скрім. — Я перекладу. Ви всі — мурашник, всі працюєте, трудитеся й спеціалізуєтеся. Для чого?

— Щоб захистити Американську Мрію! — палко відповів Карпентер. — Ми боремося за поезію, за культуру, за освіту, за найкращі речі в житті.

— Отже, ви боретеся за те, щоб зберегти мене, — сказав Скрім. — Саме цим речам я присвятив усе своє життя. І що ви зі мною зробили? Кинули у в’язницю.

— Вас було засуджено за висловлювання співчуття до ворогів, — сказав Карпентер.

— Мене засуджено за віру в Американську Мрію, — відповів Скрім. — Іншими словами, за те, що я мав свою власну думку.

Так само зухвало Скрім поводився в Палаті T. Він провів там одну ніч, насолодився гарною їжею, ознайомився з рапортами, потім жбурнув їх і став кричати, щоб його випустили.

— Своя робота для кожного і кожний для своєї роботи, — роз’яснив йому полковник Діммок. — Вас не випустять звідси, поки ви не розкриєте таємницю подорожей у часі.

— Тут немає таємниці, яку я міг би розкрити, — сказав Скрім.

— Вони мандрують у часі?

— І так, і ні.

— Відповідь має бути однозначною. Або так, або ні. Ви ухиляєтеся від...

— Послухайте, — втомлено перебив Скрім. — В чому ви спеціаліст?

— У психотерапії.

— То як, чорт забирай, ви можете зрозуміти, про що я веду мову? Це філософська концепція. Кажу вам, тут немає таємниці, якою можуть скористатися військові. Нею взагалі не зможе скористатися група осіб. Ця таємниця тільки для окремої особистості.

— Я вас не розумію.

— А я і не сподівався, що зможете. Відведіть мене до генерала Карпентера.

Скріма відвели до канцелярії генерала, де він, худорлявий від недоїдання рудий диявол, злорадно посміхнувся в обличчя Карпентеру.

— Мені треба десять хвилин, — сказав Скрім. — Можете на цей час відірватися від вашого набору з інструментами?

Карпентер ствердно кивнув.

— Тож слухайте уважно. Я дам вам ключі до розгадки чогось настільки величезного, настільки дивного, настільки нового, що знадобиться вся потужність вашого розуму, щоб це збагнути.

Карпентер дивився вичікувально.

— Натан Райлі повертається назад у часі на початок двадцятого сторіччя. Він живе там життям своїх найзаповітніших мрій. Він удачливий гравець, друг Джіма Бреді Брильянта та інших. Він заробляє гроші, ставлячи на майбутні події, бо завжди знає, що станеться. Він виграв гроші, поставивши на перемогу Ейзенхауера. Він виграв гроші, поставивши на те, що боксер на ім’я Марчіано поб’є іншого боксера на ім’я Ла Старца. Він робить гроші, інвестуючи в автомобільну компанію, засновану Генрі Фордом. Це ключі до розгадки. Вони вам щось говорять?

— Без соціолога-аналітика — нічого, — відповів Карпентер і потягнувся до інтеркому.

— Не треба викликати, я поясню. Спробуємо підібрати інші ключі. Ліла Мечен, наприклад. Вона втікає в часи Римської імперії, де живе життям своєї мрії як фатальна жінка. Кожний чоловік кохає її. Юлій Цезар, Брут, весь Двадцятий леґіон, чоловік на ім’я Бен Гур. Відчуваєте невідповідності?

— Ні.

— Вона також курить сигарети...

— І що? — запитав Карпентер, подумавши.

— Я продовжу, — сказав Скрім. — Джордж утікає в Англію дев’ятнадцятого сторіччя, де він стає членом парламенту і другом Ґладстона, Каннінґа й Дізраелі, котрий возить його на своєму роллс-ройсі. Вам відомо, що таке роллс-ройс?

— Ні.

— Це була така марка автомобіля.

— Що з цього?

— Ви все ще не розумієте?

— Ні.

Скрім почав збуджено ходити по кімнаті.

— Карпентер, це відкриття більше, ніж телепортація чи подорожі в часі. Воно може врятувати людство. Я не вважаю, що перебільшую. Ці дві дюжини шокових пацієнтів у Палаті T були доведені атомними бомбардуваннями до чогось настільки ґрандіозного, що не дивує неспроможність ваших спеціалістів це зрозуміти.

— Що може бути ґрандіознішим за подорожі в часі, Скрім?

— Послухайте Карпентер. Ейзенхауер балотувався в президенти не раніше середини двадцятого сторіччя. Натан Райлі не міг бути другом Джіма Бреді Брильянта і в той же час робити ставку на перемогу Ейзенхауера... Не водночас. Бреді помер за чверть століття до того, як Айк став президентом. Марчіано побив Ла Старца через півстоліття після того, як Генрі Форд заснував свою автомобільну компанію. Подорож у часі Натана Райлі повна таких анахронізмів.

Карпентер виглядав спантеличеним.

— Бен Гур не міг бути коханцем Ліли Мечен. Бен Гур ніколи не жив у Римі. Його взагалі не існувало. Це персонаж з роману. Ліла не могла курити. В той час там не знали тютюну. Зрозуміли? Чергові анахронізми. Дізраелі не міг катати Джорджа Ханмера на роллс-ройсі, тому що помер задовго до того, як винайшли автомобіль.

— Що за чортівня, — вигукнув Карпентер. — Ви стверджуєте, що всі вони брешуть?

— Ні. Не забувайте, вони не сплять і не їдять. Ні, вони не брешуть. Вони справді повертаються назад у часі. І там задовольняють потребу в їжі й сні.

— Але ви щойно сказали, що їхні розповіді не тримаються купи, що вони повні анахронізмів.

— Тому що вони мандрують у часи, створені їхньою власною уявою. Натан Райлі має свій власний уявний образ Америки початку двадцятого сторіччя. Це образ помилковий і повний анахронізмів, тому що він не знавець, але для нього реальний. Він може жити там. Те саме і з іншими.

Карпентер витріщився на історика.

— Ця ідея майже за межами нашого розуміння. Ці люди відкрили, як перетворювати мрії на реальність. Вони знають, як увійти в світ своїх мрій. Вони можуть залишатися там, а можливо, завжди там жити. Боже ж мій, Карпентер, це і є ваша Американська Мрія. Чудотворність, безсмертя, богоподібність, панування розуму над матерією... Це треба дослідити, вивчити, відкрити всьому світу.

— Ви зможете це зробити, Скрім?

— Ні, не я. Я історик. Я не творча натура, це вище за мене. Вам потрібен поет... людина, котра творить мрії. Від творення мрій на папері чи полотні, ймовірно, легше зробити крок до перетворення мрій у дійсність.

— Поет? Ви це серйозно?

— Звісно, серйозно. Ви знаєте, що таке поет? Ви твердили нам ці п’ять років, що війна ведеться заради порятунку поетів.

— Не смійте жартувати, Скрім! Я...

— Помістіть у Палату T поета. Він вивчить, як пацієнти це роблять. На це здатен тільки поет, адже він уже наполовину живе у мріях. Як тільки він навчиться, він зможе навчити інших, ваших психологів і анатомів. Потім вони зможуть навчити нас усіх. Але тільки поет є єдиною людиною, котра зможе стати посередником між тими шоковими пацієнтами і вашими спеціалістами.

— Гадаю, ви праві, Скрім.

— Тоді не марнуйте часу, Карпентер. Пацієнти повертаються до палати все рідше й рідше. Ми маємо дізнатися таємницю до того, як вони щезнуть назавжди. Помістіть у Палату T поета.

Карпентер схопив свій інтерком.

— Дайте мені поета, — наказав він.

Він ждав, ждав... і ждав... Америка гарячково перебирала свої двісті дев’яносто мільйонів загартованих і відточених спеціалістів, свої спеціалізовані інструменти для захисту Американської Мрії про красу і поезію, про найкращі речі в житті. Він ждав, коли знайдуть поета, не розуміючи затримки, не усвідомлюючи даремності пошуку. Не міг збагнути він і того, чому Бредлі Скрім так сміявся над цим останнім, фатальним зникненням.






Переклав Максим Бистрицький для сайту «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/), 2 грудня 2014 р.



Оповідання Альфреда Бестера «Феномен щезання» (Alfred Bester. Disappearing Act) вперше було надруковане 1953 року.









‹‹     Головна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.