Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[О. Генрі. Космополіт у кафе / Пер. з англ. М. Бистрицького // Ізборник [Електронний ресурс]. — К., 2011.]

‹‹     Головна





О. ГЕНРІ

КОСМОПОЛІТ У КАФЕ



Опівночі кафе було переповнене відвідувачами. Якось випадково мій столик не привертав уваги тих, хто заходив, і два вільних крісла за ним з продажною гостинністю простягали свої ручки назустріч потоку клієнтів.

А потім в одне з них сів космополіт, і я зрадів цьому, бо держався теорії, що після Адама не існувало справжнього горожанина світу. Хоча ми чуємо про них, і бачимо іноземні наклейки на багатьох валізах, але знаходимо тільки мандрівників, а не космополітів.

Я прошу вас звернути увагу на місце дії — столи, оздоблені мармуром, ряд обитих шкірою сидінь уздовж стіни, весела компанія, дами в півсвітських гардеробах, промовистих у вишуканому зримому хорі смаку, ощадливості, достатку або мистецтва, старанні та люблячі щедрі чайові ґарсони, звучить музика, мудро складена з набігів на композиторів, яка всім до вподоби, коктейль з розмов та сміху, а якщо забажаєте, вюрцбурзьке у високому конічному бокалі, що припадає до ваших губ, наче стигла вишня гойдається на гілці, щоб потрапити до дзьоба прудкої сойки. Один скульптор з Мок Чанка авторитетно запевнив мене, що все це виглядало прямо-таки по-паризьки.

Мій космополіт називався Е. Рашмор Коґлан. Наступного літа про нього почують на Коні-Айленді; він збирається там відкрити новий «атракціон», котрий, як він повідомив мені, пропонуватиме королівську розвагу. А потім його розмова завертілася вздовж паралелей широти та довготи. Він, можна сказати, взяв нашу велику земну кулю у свою долоню так фамільярно й презирливо, що вона виглядала не більшою від зернятка вишні мараскіно з ґрейпфрута на табльдоті. Він непоштиво згадував про екватор, він перестрибував з континента на континент, він насміхався з часових поясів, він промокав океани своєю серветкою. Зі зверхнім помахом руки він говорив про якийсь ринок у Гайдерабаді. Фіть! Він катається з вами на лижах в Лапландії. Тьох! Ви з ним розсікаєте буруни на канаках в Кеалайкаїкі. Гопля! Він тягне вас крізь болотяні дубові ліси Арканзасу, дає вам хвилину просохнути на солончакових полях свого ранчо в Айдахо, потім увергає вас у вищий світ віденських ерцгерцоґів. І одразу він розповість вам про застуду, спійману від бризу на чиказькому озері, і як старий Ескамілья в Буенос-Айресі вилікував її гарячим настоєм трави чучула. Напишіть на листі адресу: «Е. Рашмору Коґлану, есквайру. Земля. Сонячна система. Всесвіт». І відішліть звичайною поштою, маючи певність, що його буде доставлено до адресата.

Я був переконаний, що нарешті знайшов єдиного справжнього космополіта з часів Адама, і слухав його ораторствування всесвітнього розмаху, побоюючись тільки одного — почути в них обмежену нотку людини, котра всього лише подорожує по світу. Але його погляди висловлювалися незворушно й непохитно; він був цілком неупереджений до будь-яких міст, країн та континентів, наче вітер або сила тяжіння.

І поки Е. Рашмор Коґлан продовжував теревенити про нашу маленьку планету, я зловтішно думав про великого майже-космополіта, котрий писав для всього світу, а присвятив себе Бомбею. В одному вірші він стверджував, що між містами на Землі перешкодою лежить гординя та суперництво, і що «ті, хто народився в них, мандрують крізь кордони і границі, та не відпустять свій рідний поріг, як малюк материнську спідницю». І коли вони ходять «незнаними шумними вулицями», то згадують своє рідне місто, з яким їх пов’язує «найвірніший нерозсудливий зв’язок; що робить ледь промовлене ім’я надійнішим за всякий їхній борг». І прокинулася моя зловтіха тому, що я зміг заскочити містера Кіплінґа на недогляді. Ось тут я знайшов чоловіка, зробленого не з глини, котрий не хвалиться своїм місцем народження чи країною, чоловіка, котрий, якщо навіть стане вихвалятися, вихвалятиме цілу земну кулю перед якими-небудь марсіанами чи мешканцями Місяця.

Категоричність висловлювань Е. Рашмора Коґлана на ці теми посилилася з появою третього доповнення до нашого столика. Поки Коґлан описував мені топографію краю вздовж Сибірської маґістралі, оркестр плавно перейшов на попурі. Завершальним мотивом зазвучала «Діксі», і коли полилися ноти жвавої південної мелодії, вони були мало не заглушені гучними аплодисментами відвідувачів майже з усіх столиків.

Варто присвятити абзац зауваженню, що цю примітну сцену можна спостерігати кожного вечора у численних кафе Нью-Йорка. Тонни зігріваючих напоїв були спожиті за відшукуванням теорій, що здатні були б пояснити цей феномен. Дехто висунув скороспішну гіпотезу, що всі вихідці з південних штатів у місті з настанням сутінок поспішають до кафе. Справді, аплодименти «бунтівній» мелодії у північному місті дещо бентежать, проте в цьому немає нічого непояснюваного. Війна з Іспанією, багаторічні щедрі врожаї м’яти та кавунів, кілька гучних виграшів на новоорлеанських перегонах, блискучі бенкети жителів Індіани й Канзасу, котрі утворюють товариство Південної Кароліни, зробили Південь чимось модним на Манхеттені. Ваша манікюрниця м’яко пришіптуватиме, що ваш лівий вказівний палець надзвичайно схожий на палець одного джентельмена з Річмонда, штат Вірґінія. Що ж, зрозуміло; багатьом леді доводиться тепер заробляти собі на життя. Війна, самі знаєте.

Коли грали «Діксі», звідкись вискочив молодий темноволосий чоловік з вигуком партизанських рейнджерів Мосбі і став шалено розмахувати своїм капелюхом з м’якими краями. Потім він продерся крізь табачний дим, плюхнувся у вільне крісло за нашим столиком і витягнув собі цигарки.

Вечір підійшов до тієї стадії, коли стриманість тане. Один з нас замовив офіціанту три бокали вюрцбурзького; темноволосий молодий чоловік висловив вдячність за включення себе в замовлення посмішкою та кивком голови. Я поспішив задати йому запитання, тому що хотів перевірити свою теорію.

— Чи не могли б ви ласкаво повідомити мені, — почав я, — звідки ви...

Кулак Е. Рашмора Коґлана грюкнув об стіл, і я поринув у тишу на півслові.

— Даруйте, — сказав він, — але я ніколи не хочу чути цього запитання. Яке має значення, звідки людина? Хіба справедливо судити когось за його поштовою адресою? Ні, я бачив кентуккійців, котрі неполюбляли віскі, вірґінців, котрі не були прямими нащадками Покахонтас, жителів Індіани, котрі не написали жодного роману, мексіканців, котрі не носили оксамитових штанів, розшитих вздовж швів срібними доларами, дотепних англійців, марнотратних янкі, холоднокровних південців, вузькоглядних уродженців західних штатів і ньюйорківців, котрі були надто заклопотані, щоб дозволити собі простояти годину на вулиці, спостерігаючи, як однорукий прикажчик бакалійної крамниці розкладає журавлину в паперові пакети. Нехай людина залишається людиною, і не треба клеїти їй ярлик якої-небудь місцини.

— Прошу пробачити, — сказав я, — але моя цікавість була не такою вже й пустою. Я знаю Південь, і люблю спостерігати, коли джаз-банд грає «Діксі». І я сформував переконання, що той, хто аплодує цій мелодії з особливою шаленістю і показною вибірковою відданістю, неодмінно виявиться або уродженцем Секокуса, штат Нью-Джерсі, або кварталу між театром Мюррей-Хілл Ліцеум та Гарлем-Рівер у цьому місті. Я тільки хотів піддати своє судження перевірці, запитавши цього джентельмена, коли ви перервали мене своєю власною теорією, утім, значно ширшою, повинен зізнатися.

Тут до мене заговорив темноволосий молодий чоловік, і стало очевидно, що його думки також течуть уздовж свого власного річища.

— Мені хотілося б бути барвінком, — мовив він загадково, — квіткою на вершині долини, і співати «ту-рал-лу-рал-лу»...

Ясно, що це було занадто туманно, так що я знову повернувся до Коґлана.

— Я об’їзжав навколо світу дванадцять разів, — сказав він. — Я знаю одного ескімоса в Упернавіку, котрий замовляє собі краватки в Цинциннаті, і я бачив пастуха кіз в Уруґваї, котрий виграв приз, збираючи пазли з коробок вівсяних пластівців з Баттл-Крік. Я знімаю одну кімнату в Каїрі, в Єгипті, а другу в Йокогамі, і вношу орендну плату за цілий рік. Мої капці ждуть мене у чайному будиночку в Шанхаї, і мені немає потреби пояснювати в Ріо-де-Жанейро чи Сіетлі, як приготувати яйця на сніданок. Він надзвичайно маленький, наш старий світ. Для чого ж хвалитися тим, що ти з півночі чи півдня, чи зі старого маєтку в долині, чи з Евклід-авеню в Клівленді, чи з Пайкс-Піка, чи з округу Ферфакс, штат Вірґінія, чи з Хуліґанс-Флетс, чи хоч якого іншого місця? Світ був би значно кращим, коли б ми не сходили з глузду через якесь запліснявіле містечко або десять акрів болота тільки тому, що нам пощастило там народитися.

— Певно, ви справжній космополіт! — із захопленням вигукнув я. — Але, таким чином, здається, ви маєте засуджувати патріотизм.

— Пережиток кам’яного віку, — поблажливо заявив Коґлан. — Усі ми брати — китайці, англійці, зулуси, патаґонці і люди, котрі живуть на закруті річки Канзас. Одного дня всі ці дріб’язкові гордощі через чиєсь місто, штат, квартал чи країну будуть викоренені, і ми всі станемо горожанами світу, якими і повинні бути.

— А коли ви подорожуєте в чужих землях, — не відступав я, — хіба думки ваші не повертаються до якогось певного місця, якогось дорогого і...

— До жодного місця! — зухвало обірвав мене Коґлан. — Земний, кулястий, планетарний шмат матерії, трохи сплюснутий на полюсах, також відомий як Земля, — ось моя обитель. Я зустрічав за кордоном досить багато горожан цієї країни, прив’язаних до своїх місць. Я бачив, як чиказьці у Венеції в ґондолі під місячним нічним небом похвалялися своєю каналізацією. Я бачив одного вихідця з південних штатів, котрий під час представлення королю Англії і оком не змигнувши повідав цьому монарху цінну інформацію, що його прабабуся з материнського боку була шлюбною родичкою Перкінсів з Чарльстона. Я знав одного ньюйорківця, котрого утримували афганські бандити, вимагаючи викуп. Його родичі відправили гроші, і він повернувся до Кабула з агентом. «Як вам подобається Афганістан?» — запитали його місцеві жителі через перекладача. — «Не такий уже і відсталий, як вважаєте?» «Ну, не знаю», — відповів той, і почав розповідати їм про якогось таксиста з Шостої авеню та Бродвея. Такі ідеї мені не підходять. Я не прив’язаний ні до чого, що не має восьми тисяч миль у діаметрі. Тож записуйте мене просто як Е. Рашмора Коґлана — горожанина земної кулі.

Мій космополіт люб’язно попрощався і залишив мене, оскільки йому здалося, що в цьому галасі й крізь табачний дим він упізнав свого знайомого. Таким чином, я залишився на сам з потенційним барвінком, котрий був доведений вюрцбурзьким до такого стану, коли більше не мав сил вислювлювати прагнення усістися музикуючи на найвищому рівні якоїсь долини.

Я сидів, розмірковуючи про мого такого очевидного космополіта, і дивувався, як той поет примудрився прогледіти його. Він був моїм відкриттям, і я вірив у нього. Як там було у вірші? «Ті, хто народився в них, мандрують крізь кордони і границі, та не відпустять свій рідний поріг, як малюк материнську спідницю».

Ні, Е. Рашмор Коґлан не такий! Весь світ для нього...

Мої роздуми були перервані страшенним галасом і звуками боротьби, що доносилися з іншого кута приміщення. Над головами відвідувачів, що сиділи, я побачив Е. Рашмора Коґлана та якогось незнайомця, котрі зійшлися в жахливій битві. Вони боролися між столами, наче титани; дзвінко трощився посуд, чоловіки хапали свої капелюхи і падали з ніг од ударів, одна брюнетка заверещала, а якась блондинка засвистіла: «Давай, давай!»

Мій космополіт стійко захищав гордість і репутацію Землі, продовжуючи чинити опір, навіть коли офіціанти підступилися до бійців, вишикувавшись своїм знаменитим летючим клином, і винесли обох із зали.

Я підкликав Маккарті, одного з французьких «ґарсонів», і запитав його про причину конфлікту.

— Чоловік з червоною краваткою (а це був мій космополіт), — сказав він, — розгарячкувався через щось, сказане другим хлопцем про погані тротуари та водопостачання в місті, з якого той родом.

— Як!? — спантеличено мовив я. — Адже той чоловік є горожанином світу, він космополіт. Він...

— Він сказав, що родом з Маттауомкеґа, штат Мен, — продовжив Маккарті, — і нікому не дозволить висловлюватися непоштиво про рідне місто.




Переклав Максим Бистрицький для сайту «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/), 5 липня 2011 р.







Коментарі


Оповідання О. Генрі «Космополіт у кафе» (O Henry. A Cosmopolite in a Café) вперше було надруковане в збірці «Чотири мільйони» 1906 року.


Вюрцбурзьке (Würzburger «Вюрцбурґер») — біле вино, що виробляється в німецькому місті Вюрцбурґ у Франконії, відоме тим, що його шанувальником був Ґете.

Мок Чанк (Mauch Chunk) — маленьке містечко в Пенсільванії, перейменоване у 1953 році на честь олімпійського чемпіона Джима Торпа.

Табльдот (з фр. table d'hôte «хазяйський стіл») — загальний стіл, сервірований для відвідувачів у ресторанах та готелях, де за один раз пропонується набір страв за фіксованою ціною.

Гайдерабад (Hyderabad) — місто на південному сході Індії, штат Андхра-Прадеш, до 1950 столиця незалежного князівства Гайдерабад. Відома розкіш торгового міста була оспівана пізніше у вірші «На ринках Гайдерабада» поетеси й політика Сароджині Найду, лідера індійського жіночого руху.

Кеалайкаїкі (Kealaikahiki; дослівно «шлях на Таїті») — протока в Гавайському архіпелазі.

...котрий писав для всього світу, а присвятив себе Бомбею. — Йдеться про вірш Р. Кіплінґа «Присвята. Місту Бомбею», цитати з якого наводяться в тексті нижче.

«Діксі» («Dixie», «Dixie’s Land», «I Wish I Was in Dixie») — популярна американська пісня, неофіційний гімн конфедератів. Діксі також є розмовним позначенням Півдня США.

Джон Сінґлтон Мосбі (1833-1916) — командир кінного партизанського загону рейнджерів на боці Конфедерації під час війни Півночі та Півдня в США.

Мюррей-Хілл Ліцеум (Murray Hill Lyceum) — громадська будівля у Нью-Йорку, в південно-східному Манхеттені на 34-й вулиці для зібрань, театральних вистав та кінематографа, відкрита 1893 року. Відома пізніше як Мюррей-Хілл Сінема. Знесена 2002 року.

Гарлем-Рівер (Harlem River) — затока в Нью-Йорку між Гудзоном та Іст-Рівер, північний Манхеттен. Географічно окреслений квартал займає майже весь Манхеттен.

Баттл-Крік — місто в штаті Мічиґан.

Пайкс-Пік (Pikes Peak) — гора в Скелястих горах у штаті Колорадо, поблизу містечка Колорадо-Спрінґс.









‹‹     Головна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.